Тоня Матвієнко: «Слухаючи бабусю, я розуміла, який у мене бідний голос. Повторити те, що вона співала, нереально»

В одному музичному проекті Antonina Project зійшлися долі трьох поколінь родини Матвієнко.

Буває музика – кульова блискавка. З'являється зненацька, наче сніг у липні на голову автора. А буває музика – міцне сильне дерево. Росте повільно, напитуючись із земних надр. І одного разу народжується як новий звук.

Antonina Project – скоріше, другий випадок. Близько сорока років тому знаменита українська співачка Ніна Матвієнко записала пісні своєї матері Антоніни. Матеріал вийшов на платівках фірми «Мелодія». Вінілові диски з дитинства часто потрапляли на очі Тоні – доньці Ніни Митрофанівни. На їх конвертах було фото бабусі, яку внучка знала погано – та померла, коли Тоні було десять.



Роки летіли, платівки чекали свого часу, Тоня росла. І коли одного разу до її дому зайшов майбутній чоловік – музикант Арсен Мірзоян, він побачив ці записи і запитав: «А ти не хочеш заспівати в дуеті зі своєю бабусею?» Тоня зрозуміла, що хоче.


«Велика частина спогадів про бабусю – розповіді моєї мами. У неї непроста доля була. 11 дітей. Мама моя – п'ята. Жили бідно. Взимку – одні чоботи на всю сім'ю. Але у неї було велике серце. Любила всіх, кожній дитині приділяла увагу. Присвятила своє життя дітям». Тоня починає розповідь про минуле і глибоко видихає. Я розумію, що їй непросто говорити – образ бабусі вона малює, подумки зважуючи кожен штрих. Але без цього оповідання не буде зрозумілий феномен Antonina Project. Не буде помітно, як покоління приходять і йдуть, а пісня тече собі з століття в століття.

Бабуся Тоня любила співати. З першими променями сонця вже була на городі – неодмінно з піснею. «Ми зараз співаємо для чогось або з якоїсь особливої ​​причини, а тоді люди не замислювалися. Для них це було те ж, що і поговорити або поїсти. Зараз вже і поспівати ніде – всюди сусіди. А в селі виходиш – природа, город, і у-ух-х – на повний голос!» Тоня сміється, коли каже про це. Не іронічним сміхом, а від надлишку радості. Помітно, що вона б і сама не проти стати посеред якихось буряків, і – у-ух-х!



Бабуся була майже тотально сільською людиною. Міського життя не знала і не особливо хотіла знати. Але Ніна Митрофанівна, коли переїхала з рідної Житомирщини до Києва і стала відомою артисткою, мріяла показати її своїм глядачам. «Мама дуже хотіла, щоб бабуся Тоня вийшла якось на її сольному концерті на сцену. А це ж не можна було за радянських часів зробити просто так, треба було узгоджувати з потрібними людьми». Загалом, ніяк не могли придумати привід показати бабусю аудиторії. І тоді Ніна Матвієнко зважилася на хитрість. «Одного разу мама співала-співала, а потім каже зі сцени: «Я забула слова. Мама, підкажіть». А бабуся була в залі. І вона встала посеред залу і заспівала».

Ніна Митрофанівна записала близько 300 народних пісень у виконанні своєї матері. У сімейних архівах, крім пластинок, ще зберігається чимало магнітофонних касет. «Я все боюся, що не встигну записати пісні, які знає мама», - каже Тоня задумливо, повільно. З такою обережністю беруть в руки дорогоцінну сімейну реліквію, намагаючись не пошкодити її.

«Мене ж на честь бабусі і назвали. Хоча для сцени я вирішила назватися Тонею, мені це якось ближче. Я ще встигну стати Антоніною. Петрівною. Та й Антоніна – занадто багато літер, в афішу не влазить». Сказавши це, Тоня сміється дзвінко і заразливо, як людина, яка глибоко розуміє і легко приймає швидкоплинність часу. Не за горами той час, коли і вона сама, мама двох доньок, може стати бабусею Тонею.


Коли Ніна Матвієнко почула записи Antonina Project, то сказала Тоні: «Я цю музику не розумію, але вдячна тобі, що за її допомогою ти розповіла всім про бабусю». Альбом за назвою Antonina вийшов у квітні. Це world-музика в чистому вигляді – заснована на етнічному корінні і народному інструментальному арсеналі, що ввібрала в себе міць і потенціал сучасного звучання. Це голос землі, дбайливо підхоплений сучасними технологіями і уважним урбаністичним серцем.

Натхненна і осяяна питанням Арсена Мірзояна, Тоня почала шукати людину, яка могла б втілити ідею. Наповнити веснянки і петрівки з пластинок «Співає Антоніна Матвієнко» органічним музичним об’ємом. Пошуки стартували в 2012 році. Музикант і звукорежисер Олександр Шульга був не першим, до кого прийшла Тоня. Звернутися до нього порадив один з метрів вітчизняного саундпродюсування Віталій Телезін. «Ті, хто брався за матеріал до Саші, не розуміли мене. Робили зовсім не те, чого мені хотілося. А коли Саша почав працювати і показав мені фрагменти, я жодного разу не казала, що мені не подобається. Хоча іноді, слухаючи ритм, я думала, що у мене серце вистрибне».



Саша сидить поруч з нами і скромно мовчить. Включаючи його в розмову, я питаю, чи були у нього варіанти – скажімо, зробити Antonina Project не етно-електронікою, а надати проекту іншої форми. Саша каже, що «електронний» не цілком точне визначення для альбому, в якому 70% звуків – живі інструменти. «Барабани в деяких треках – це запис ударів кулаком об підлогу. Я їх потім обробив, і, здається, коли слухаєш, що це електронні звуки».


Шульга колекціонує народні інструменти. У нього багато різних сопілок із Закарпаття, в тому числі, телинка – на них грають пастухи, що пасуть телят. Роками він думав над тим, де ж це багатство використовувати. І коли до нього прийшла Тоня, стало ясно, зустрічі з ким чекав цей народний арсенал. «У поп-музиці для всіх цих інструментів немає простору, їх там не чути. А тут є – і простір, і глибина. Вони самі потягнулися до автентичного вокалу». На більшості інструментів Саша грав сам, на деяких – його друзі. Серед інших, була і карпатська волинка, відома також як коза. «Це інструмент, який зі шкіри кози роблять. Вона на всю студію аромат поширювала. А я вегетаріанець. Але я змирився і думав: «Нехай вже пахне. Зате звучить», - пояснює труднощі творчого процесу Шульга.

Робота над альбомом почалася в Києві наприкінці 2013 року. Коли Саша розпочав оформлення перших треків, на Євромайдані почала литися кров. «Вбивають людей, а мені треба веснянки записувати. Я спробував раз, два. Дивлюся – похоронні пісні виходять. Інакше і бути не могло. Я виходив на вулицю і повертався саме з цим станом. Тоня наспівала «За сінечкамі», я послухав і зрозумів – я жорсткіший, ніж потрібно, щоб писати таку музику. Намагався переконати себе, але – ні».



Намагаючись вийти з глухого кута, Шульга вирішив виїхати на певний час з країни. Зібрали з другом і колегою Євгеном Кобзаруком апаратуру – звукові карти, мікрофони, аналогові синтезатори, гітари, дзвіночки різні, - завантажили в машину і виїхали в західному напрямку. Тоня згадує: «Я йому: «Ти куди? А альбом?» Але Саша мене переконав. Він сказав, що їде саме заради альбому, щоб надихнутися. Я йому повірила».

Заїхали спочатку в Берлін, потім в Амстердам. Зрозуміли, що в містах їм робити нема чого. Зупинилися в Нідерландах посеред квіткових полів, на хуторі. Біля Північного моря. Зняли кімнату і обладнали її як звукозаписуючу студію. «Немає людей, надихаюча природа скандинавського типу. І процес пішов. Різницю видно чітко – перша половина композиції «За сінечками», що зроблена в Києві, - більш войовнича. Друга, зроблена в Нідерландах, більш атмосферна», - розповідає Саша.


Шульга допомагав Кобзаруку з його проектами, а Женя взяв участь в створенні Antonina Project. Велика частина треку «Ой, на морі» - його робота. Ця пісня, яка закриває альбом – спочатку акапельною, а потім інструментальною версією, - одна з ключових. Чистим голосом її Тоня виконує разом з мамою. А в поєднанні з музикою Ніна Митрофанівна співає дуетом з бабусею Тонею. Три покоління, які сплелися в одній мелодії.


«Слухаючи бабусю, я розуміла, який у мене бідний голос. Повторити те, що вона співала, нереально», - зізнається Тоня. «Я б не порівнював. Це просто різні голоси. У бабусі велика діафрагма і глибокий голос, у Тоні набагато вищий», - дає професійну оцінку Саша. До речі, саме він вибудовував плейлист альбому і розставляв треки в списку.


Замислювався Antonina Project як студійний проект. Але з часом прийшло розуміння, що такі речі потрібно робити не тільки для сімейного архіву, а й показувати якомога більшій аудиторії. Виходити на сцену. У них є бажання презентувати альбом Antonina на майбутньому ГОГОЛЬFEST. Апетит приходить під час роздумів. Тепер Тоня каже: «Я б хотіла в Європі це показати, щоб там почули, як звучить голос одного з наших предків. Мені хочеться, щоб про Україну знали завдяки таким речам».



Проект почав обростати образами. Першим запустили в роботу кліп. Ще в 2014 році за нього взявся режисер Олег Борщевський. «Після Майдану, коли шоу-бізнес завмер, і у всіх роботи стало помітно менше, він прийшов якось до мене і сказав: «Я хочу щось для тебе зняти. Мені не потрібні гроші. Просто хочу зробити щось для душі». І я показала йому пісню «Сірії гуси». Вона мені дуже подобається, музика в ній для моєї душі як ліки, як медитація. І Олег почав творити». Борщевський вирішив зробити фотокліп.

Він їздив на дачу і фотографував дерева, поля, польові дороги. Фіксував буквально кожен свій крок. Зірвав гілки яблуні, поставив їх вдома і чекав, поки вони розквітнуть. А потім зрозумів, що в кадр треба неодмінно вводити і Тоню. «Коли ми поїхали на зйомки, у нас не було нічого спланованого. Ми на ходу придумували, що будемо робити. У нас була любов до процесу, природа навколо нас – і більше нічого», - каже Тоня.



Вони вибрали в саду київського ВДНГ яблуню, і якийсь період кожен день, а потім раз в кілька днів фотографували в одному і тому ж місці о 6.30 ранку. Дощ, не дощ – не мало значення. «І ось як вийшло: весь сад розцвів, а наша яблуня – ні. Ми все одно не стали вирізати цей момент, зняли просто листя, без цвіту. Хоча це був невеликий облом, звичайно».

Потім знімали фрагмент, де камера наближається до Тоні на тлі голих дерев, а від'їжджає назад вже при деревах, як влітку. Перша частина створювалася ранньою весною, Тоню в тонкій сукні берегли від застуди і в паузах між зйомками накривали теплим одягом. Але найбільш трудомістким став один з найефектніших моментів кліпу (на початку третьої хвилини) – з «живими» яблуками, які «бігають» по столу і рухаються, шикуючись на кшталт еквалайзера. «Ми привезли їх два ящика. І кожне потрібно було повертати, щоб вийшло те, чого ми хотіли. В якийсь момент я вже не могла дивитися на ці яблука, для цього потрібні були сильні нерви. Але це мій улюблений момент в кліпі». Всього для кліпу «Сірії гуси» було відзнято більше 8 тисяч фотографій.


Яблуко – ємний символ. Вирішено було використовувати фрукти і при створенні фотосесії Тоні і Саші. Тоня розповідає: «Всі образи ми придумали самі. Моє біле волосся – це як обмазана глиною хата. Мені хотілося б цю ідею продовжувати. Адже в нас і на обкладинці альбому фундамент і дерево. Фундамент – це бабуся Тоня, дерево – це як я виросла через маму, щоб продовжити традицію. Тому мені сподобалася думка замазати волосся – це як ніби у мене на голові фундамент. Мені не хотілося, щоб всім було відразу зрозуміло – ось, це Тоня Матвієнко. Хотілося зробити щось біле, незрозуміле». Одяг для сесії взяли в музеї Гончара.

У Тоні з Сашком вже є і відеоматеріал для сценічного шоу. З Нідерландів Шульга привіз близько години матеріалу, знятого за допомогою смартфона і дошки для серфінгу. «Там був величезний затоплений заповідник – розлилося озеро. Ліс у воді. Я знайшов дошку для серфінгу і причепив до неї смартфон з камерою. Ходив в гумових чоботях у воді і запускав серф, робив таким чином зйомки», - розповідає про своє ноу-хау Саша.


Antonina Project – черговий прояв Тоні Матвієнко, яких чимало. Соло в «Київській камераті», програма з DJ Tapolsky, минулорічний альбом «Сміються, плачуть солов'ї», записаний з різноплановими музикантами, в тому числі джазовими. Тепер ось монументальна і концептуальна world music. Я кажу Тоні, що це схоже на пошук себе. Вона не погоджується з таким визначенням: «Це не пошук, а конкретика. Різні мої прояви. От і все».



Тоді я ставлю неприємне питання. Хочу зрозуміти – вона відчуває себе в тіні видатного таланту матері або все інакше? Сміх Тоні, який був головним акомпанементом нашого діалогу цілу годину до того, випаровується. Посмішка теж. Обличчя стає серйозним і зосередженим. Вона не скривджена. Швидше, дивується.

«Ніколи не думала, що можу викликати такі питання. Мені подобається народна пісня. Я співаю мамині пісні, які вона вже давно не виконує. Я не хочу нікому нічого доводити. Цим питанням ви мене до стіни ставите. Навіть не знаю, що відповідати. Я займаюся музикою не для того, щоб показати, що я щось інше. Я і є інше. Розмови про мене і маму в якийсь момент збивали мене з пантелику. Я навіть почала усувати себе як артистку від мами. А потім подумала: «Чому я повинна так робити? Це ж міф. Це просто розмови. А правда – у мене в серці».

І далі: «У кожного є свій орієнтир, зразковий артист. Мій – це Ніна Матвієнко. Просто так співпало, що це ще й моя мама. Так відчувати пісню, так її виконувати... Вона могла вийти на сцену і акапельно співати дві години, утримуючи увагу залу. Це феномен. Я б хотіла навчитися такому ж. Я не хочу бути співачкою, яка в сорок кидає сцену або робить собі пластичну операцію. Я хочу до маминих років бути артисткою».


У кожному слові – твердість, рішучість і точність формулювання. Ніякої зайвої патетики. Це з самої глибини серця. І хоча я бачу, що Тоня засмучена, ані трохи не шкодую про те, що запитав.

Вона зізнається, що хотіла б співати не тільки народні пісні, а й авторські, нові. З цим, за словами Тоні, велика проблема. Те, що їй надсилають різні автори, як правило, не витримує критики. Вона дивиться на це і знову повертається до народного матеріалу. «Мені надсилають багато такого, що написано «під народну пісню». Я їм відповідаю – не робіть цього. Забудьте про ці слова - «калина», «журба», «ніченька» та ін. Вони будують пісні на цьому примітиві. Пишуть мені: «Я думаю, ця пісня вам підійде». А там в тисячний раз: «Калина сумує, козаченько плаче». Навіть прикро, що мене бачать в такій пісні».



Сама Тоня пісень не пише: «Я ще не настільки впевнена в собі, недооцінюю поки себе в цьому плані». Саша додає: «Мені здається, коли ти базуєшся на фольклорі, то просто робиш іншу роботу. Справа не в «впевнена» або «не впевнена». У Antonina Project ми продовжуємо традицію, а не винаходимо велосипед».

Тоня погоджується. Вона відчуває той фундамент, про який говорить. Розуміє, що на нього можна спиратися. Коли народна пісня – життєво важливий елемент у крові твоїх предків, інакше і бути не може. «У мене вдома багато книг з народними піснями і нотами. Це ще співати і співати», - говорить вона.

І вдруге за розмову згадує про те, що треба записати маму. «Що далі? Голос бабусі використовували. Потім буде голос мами. Як мама свого часу встигла записати бабусю Тоню, так і мені треба встигнути».


Розмовляв: Ігор Панасов
Фото: Олег Денисенко

© джерело